Вісник Ольшаницької школи
Glory to Ukraine ! Glory to Heroes !
Меню сайту
Категорії розділу
Війна [27]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 131
Новини osvita.ua
Статистика
Total users: 45
Статистика
Всього на сайті:
Нових за місяць:
Нових за тиждень:
Нових вчора:
Нових сьогодні:
Лічильник
Онлайн
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Cьогодні нас відвідали
Швидкість Нету
Пошук
Головна » Дошка оголошень (27)

Війна [27]

             Литвин Павло Олександровичhttp://dikvik2009.ucoz.net/veteran/lytvyn_pavlo-1-.jpg

Все далі і далі відходять грізні роки Великої Вітчизняної війни, але ніколи не згасне пам’ять про всіх тих, хто, не задумуючись готовий був віддати своє життя в ім’я свободи. І в наших серцях ніколи не згасне пам’ять про людей близьких і зовсім невідомих, тих, хто боронив свій отчий край. http://dikvik2009.ucoz.net/veteran/lytvyn_pavlo.jpg

Литвин Павло Олександрович народився 12 вересня 1916 року в с. Ольшаниця. Закінчив Ольшаницька середню школу. Після школи робив в колгоспі. В 1938 році пішов в армію. З армії його забрали в 1939 році на Фінську війну.

Литвин Павло, кадровий танкіст, з липня 1941 року став учасником бойових дій Великої Вітчизняної війни.

Справжня війна для нього розпочалася під Ржевом. Їхньому танковому батальйону було наказано будь-якою ціною перерізати стратегічно важливу лінію залізниці, яка вела до Вязьми.

Був бій короткочасним і нерівним: ворог тримав майже кожну їхню машину під прицілом двох-трьох гармат, яких до того ж підтримали кулеметники.

В той момент Павло забув про все на світі, круто вилаявся і шалено кинувся танком на ворога. У перископ побачив, як падали підтяті прицільним вогнем кулемета ворожі солдати.

Та різкий удар у бічну броню сильно потряс танк. А йому, ніби блискавицею, уразило очі… Так, це був перший і останній бій для Павла…

В 1945 році Павло Олександрович повернувся додому, але вже без рук і очей.

Приходили до хати люди, розпитували, нишком співчували. Почула про приїзд Павла і Євдокія Зіньківна. У чім була на буряках, у тім і побігла: у халявистих чоловічих чоботях, у добре поношеній фуфайці, у низько запнутій картатій хустині… Ой, не було, не було коли дбати про моду і зовнішність. Набачилась натерпілась горя при невільницькій окупації – і досі болем віддає.

Уклякла біля порога. Важка хустка сповзла на плечі, які мовби чужими стали. Хотіла щось втішне сказати і не могла. Здушили горло сльози жалю. „Я буду з тобою Павле…” – лише й мовила.

Згодом у них народився синочок Олександр, радість і втіха батьків. Життя продовжувалось.

Син Олександр виріс, закінчив школу, потім університет ім.. Т.Г. Шевченка. Працював у відділі внутрішніх справ м. Білої Церкви.

Встигли Павло Олександрович і Євдокія Зіньківна натішитись і внуками Володимиром та Вікторією. Часто Павло Олександрович згадуючи про війну, роздумував: „У всіх нас повинні бути надійні тили, упевненість у тому, що ти не один такий, і коли станеться біда, тоді прийдуть на допомогу друзі”. Таким другом і стала для нього Євдокія Зіньківна, і стала вона його життям, його радістю.

21 лютого 1996 року Литвина Павла Олександровича не стало.

 

Війна | Переглядів: 337 | Дата: 04.05.2010 | Коментарі (0)

http://dikvik2009.ucoz.net/veteran/buchatsky-1-.jpg

Володя Бучацький народився в селі Ольшаниця в 1927 році. Сім’я Бучацьких була багатодітною. Батько піонера, Петро Бучацький, був більшовиком. У роки встановлення Радянської влади став першим комунаром у селі. У часи громадянської війни Петро Бучацький   воював  у полку Голікова, пізніше письменника Аркадія Гайдара, на Далекому Сході.

У мирні роки  батько Володі працював залізничником. Помер Петро Бучацький

перед самою війною – відкрилися тяжкі  фронтові рани. Мати Володі, Ярина Бучацька, була доброю людиною і прекрасною матір’ю. Вона виховала шістьох дітей. Це вона навчила Володю любити рідну землю, бути добрим, чутливим до людського горя. Вчився Володя у Ольшаницькій семирічній за тих часів школі. Це був старанний, наполегливий учень, один з кращих у класі.

http://dikvik2009.ucoz.net/veteran/buchatsky.jpgВійна несподівано обірвала життя  мирних людей.

Восени 1941 року гітлерівці окупували рідне  село Володі.

Він палко ненавидів ворога .Адже скільки мирних людей було розстріляно, скільки зруйновано мирних осель!

Діяти і мстити! Тільки так! Хлопчик вирішив змайструвати радіоприймач, слухати Москву і  писати листівки. Повинні ж знати правду люди! У пошуках деталей до радіоприймача, Володя потрапив до рук гестапо, але йому вдалося врятуватись. Та пошуки деталей продовжились.

Випадково піонер познайомився з Жоржем Павліченком, комсомольцем, який залишився в селі для підпільної роботи. Через нього юному піонеру вдається зв’язатись з районною підпільною комсомольською організацією. Так Володя став підпільником. Багато справ було на рахунку підпільників. Йшли під укіс ешелони, проводилися диверсії на залізниці. Володя став зв’язківцем між радянськими військами і підпіллям у селі. Він доставляв цінні відомості про розташування ворога.

Січневої ночі, виконуючи складне завдання, юний розвідник потрапив до рук фашистів. Гітлерівці довго катували Володю, намагаючись дізнатися про завдання маленького розвідника. Але Володя мовчав. Озвірілі фашисти босого на снігу привели Володю за село на узлісся і розстріляли.

Пам’ять про нього живе в наших серцях.

   29 жовтня 1988 р. на місці загибелі Володі Бучацького було відкрито пам’ятник, на який збирали кошти комсомольці к-пу  

ім. Жданова та комсомольці шкіл району: Рокитнянської с/ш №2, Ромашківської с/ш,  Синявської с/ш, Бушівської в/ш та Ольшаницької середньої школи. На відкритті пам’ятника були присутні представники всіх шкіл району, родичі

 В. Бучацького, мешканці села, представники військової частини.

  І в наш час учні нашої школи доглядають  місце загибелі та могилу  В.Бучацького.


 

Війна | Переглядів: 453 | Дата: 04.05.2010 | Коментарі (0)

Школьненко Кіндрат Сергійович

   Бойовий шлях Школьненка Кіндрата Сергійовича почався з 1939 року і продовжився до 1946 року. Він був сином першого голови колгоспу Школьненка Сергія Ісаковича. В 1939 р. брав участь у війні проти японських самураїв, боровся проти них біля річки Манжурії. Тут він пробув лише 6 днів. Звідси його перевели у Владивостоцьку школу снайперів, в якій провчився 6 місяців. З цієї школи він був відправлений у 262 стрілецькій полк, який стояв на обороні Москви біля села Дубосеково (6 км від Москви), де й відбувся перший його бій.

   Біля села Дубосеково проходить Волоколамське шосе – це асфальтована дорога Москва – Волоколамськ. Німець хотів пробратися в цьому районі до Москви, але радянські війська не відступали. Тут завязався запеклий бій, за одну добу відбивали по 13 атак. Кіндрата Сергійовича в цьому бою контузило. Контуженого присипало землею. Але він чудом залишився живим. Попав у госпіталь під Москвою. Після госпіталю був у 46-й стрелково- морській бригаді, яка йшла на північ. Брав участь у звільнені міст Калінін, Вишній Волочок. Біля села Худяки, яке знаходилося неподалік від міста, був поранений у праву ногу і лікувався у госпіталі села Бубново Калінінської обл. Пенівського р-ну. Після одужання брав участь у боях під Старою Русою. Біля неї їхня бригада перебиралася через річку. Школьненко три рази під час бомбардування падав у воду, одного разу чуть не втопився. Їхню бригаду прийшлось формувати заново, тому що з 1000 залишилось лише 100 чоловік. Після цього пішли з боями на місто Великі Луки. Ці події вже відбувалися в 1943 році. 26 січня цього року він був тяжко поранений (у лівий бік і груди). Осколок потрапив у легені і по цей час „ сидить” у грудях ветерана. Він лежав 3 місяці в Осташівському госпіталі.

    Під Старою Русою батальйон попав у оточення. В оточенні вони пробули 18 діб. Після того, як звільнили їх місто, його винесли люди, тому що важив Кіндрат Сергійович всього 28 кг. Цей випадок найбільше запамятався йому. Коли в 1944 році вигнали німця з Радянського Союзу, вони вели бої у Латвії, біля Риги. Після Латвії звільняли польське місто Варшаву, а через деякий час їхній 1336 стрілковий полк ішов по німецькій землі. Тут звільняли міста:  Данцік і Берлін.

     Дуже запеклий бій ішов  біля Берліну, але все ж таки радянські війська перемогли. Шкльненко залишив свою помітку на рейхстазі: „Тут був Українець Школьненко К.С.  В цей час прогримів вистріл, і Школьненко упав, поранений у ліву ногу. 2 місяці лежав він у Берлінському госпіталі.

         Після госпіталю в 1946 році він попав у військову комендатуру міста Апольда. При цій комендатурі була бригада, що ходили на про чистку міста від власівців. Власівні - це українці, які зрадили свою Батьківщину. Вони були дуже жорстокими: убивали людей, забирали документи і одяг, жили під іменами вбитих. Вони приносили багато шкоди. З цими катюгами прийшлось воювати Кіндрату Сергійовичу.

         Одного вечора вони сиділи біля вогнища, коли до них підійшов капітан і запитав: "Хлопці, хто з України?" Школьненко відповів: „ Я, товаришу капітан”. Він заплакав і кинувся на шию Кіндрату Сергійовичу. Виявилось, що капітан був родом з Дніпропетровської обл.. Це дуже зворушило серце бійця.

         Він був нагороджений двома медалями „За відвагу”, орденом Слави ІІ ступеню (1941р. Москва), орденом „Червоної зірки” (1941р. Москва), медаллю „За оборону Москви” 1941р., медаллю „За взяття Берліну” 1946р., орденом Слави ІІІ ступеню за Великі Луки, медаллю „Победа над Германией” 1945р., медаллю ”За бойові заслуги” 1945р., і ще дуже багатьма різними орденами і медалями.

         На кінець хочу написати: Кіндрат Сергійович Школьненко служив в одній батареї з Олександром Матросовим, але в різних полках.

         Школьненко в І, а Матросов в ІІІ полку.

Війна | Переглядів: 434 | Дата: 04.05.2010 | Коментарі (1)

Наріжний Іван Степанович

 

Ніч 22 червня 1941 року для бійців прикордонного батальйону, де служив І.С. Наріжний, була якоюсь тривожною. Ліхтарі щораз прорізали темно-синє небо, всіяне яскравими зірками, освітлюючи його. Було скрізь тихо. Але ніхто з солдатів не міг спати.

Іван Степанович вийшов з кабінету і попрямував до виходу. Це був зовсім молодий юнак, якому минуло лише 20 років. Легкий вітерець враз війнув в обличчя. Надворі було зовсім темно і і якось по-літньому душно. Іван Степанович поглянув на годинник. Було без чверті дві години. „ Ще рано”, - подумав він про себе. Зійшовши з ступеньок і закуривши папіросу, пішов до лавки, яка стояла неподалік. Сів, вдихнув чисте повітря.

Звідкись донеслись пахощі запашного бузку. В пам'яті постав рідний дім, село, де пройшли його дитинство і юність. Пригадав ті вечори. коли стояв з коханою дівчиною під розкішною пахучою акацією. Згадались батьки, рідні, товариші. Де тепер вони? Йому хотілось всіх пригорнути до себе, обійняти...

Тільки що він був у командира, який дав розпорядження на випадок тривоги бути готовим. „ Щось тут не так”, - подумав Іван Степанович.

Ця тривога червнева ніч надовго запам'яталася йому. О 4 годині ранку 22 червня фашистська Німеччина напала на нашу Батьківщину.

Перші дні війни Іван Степанович Наріжний зустрів у місті Бєлосток, 4 км від границі. Ворожі літаки нещадно бомбили границю. Встояти після такої сили було неможливо, хоча бійці мужньо захищали територію своєї Вітчизни. Прийшлось відступати. Батальйон, в якому був Іван Степанович, також відступав. Ось тут і почалось. Після відступу попав в запасний авіаційний аеродром, а звідти на фронт.

Довго й тяжку фронтову дорогу пройшов відважний льотчик. В одному з боїв радянський пілот збив три ворожі літаки. Так було й у другому бою. І ось уже на гімнастерці відважного бійця засяяли два ордени за бойові заслуги.

Був 1944 рік. Вороги лютували ще дужче, захопивши Сталінінград. Потрібно визволяти міста. Було дано наказ Сталінінградському і Калінінському фронтах з’єднатись і першими виступити в бій.

І ось уже перші  радянські  літаки злетіли в небо.

  Одного з літаків вів Іван  Степанович Наріжний.

Він  впевнено  тримав свій штурвал. Видно було , як по обличчю  пролетіла  швидка блискавка гніву.

    Перші снаряди  вже було скинуто на  фашистські  колонії.  „Ось вам  за рідних, ось вам за товаришів; - шепотів до себе відважний  боєць. Бій був запеклий .

Не один день він тривав. Нарешті  в Сталінінград   ввірвалися  радянські воїни. Сміливістю відзначився  в цьому бою молодий льотчик з України. І от вже поряд з орденами закрасувалася медаль.

    „За оборону  Сталінінграда”,  далі медаль „За взяття Праш” і, нарешті , медаль „За  взяття  Берліну”.

     У нас в народі говорять : „Народився в сорочці”.

     Ці слова можна віднести і до Івана Степановича.

   Ні одного поранення  не одержав. Все обійшлось добре. Ось він зараз стоїть перед нами. Як хочеться цій людині сказати спасибі, велике  спасибі.

Якби ми запитали його: „За що ви воювали?”, він би зразу ж відповів: „За свою рідну Батьківщину, за людей , за щасливе дитинство , за те , щоб могло світить ясно сонце в безхмарному небі, щоб могли мирно співати птахи , щоб чулися звідусіль радісні пісні людей”.

 Іван Степанович має тепер 16 нагород: медаль „ За трудову доблесть”, два ордени „Червоної зірки” і хіба це всі. Всіх не переміниш.  

      Не залишилося сліду тепер від тих пекучих 1941-1945 років, але в серці ветерана Великої Вітчизняної війни вони назавжди залишили глибоку рану, яка, мабуть, не заживе до самої смерті. 

         
Війна | Переглядів: 704 | Дата: 04.05.2010 | Коментарі (0)

                                     Корчак Іван Ничипорович

Війна. це слово прозвучало вперше на устах людей красивого літнього ранку 22 червня 1941 року. Це слово порушило спокій серця матері Корчака Івана Ничипоровича. Її син в цей час перебував на службі в лавах Збройних Сил Радянської Армії. Ще восени 1940 року в 20- річному віці він покинув рідне село. Іван Ничипорович побачив перші страхіття війни, перебуваючи на службі в залізнодорожному полку. Напад фашистів був несподіваний, тому, як і всі Радянські Збройні Сили, з тяжкими боями відступав і залізнодорожний полк, в якому воював Іван Ничипорович. Як тяжко було йому залишати рідні українські міста і села. А в цей час фашисти, щоб похитнути волю радянських воїнів вигадували міф, що Радянська Армія розбита, що Москва взята. Але солдати не вірили в ці слова ворога, а ще з більшою силою громили фашистів. Звістка про перемогу Радянської армії під Москвою підняла дух солдат. і вони з боями пробивалися вперед до Берліну. Ось уже позаду визволений Київ і Мінськ, і залізнодорожний полк ступив на польські землі.

Ось уже Іван Никифорович разом із своїми товаришами крукує вулицями визволеного Берліна. Найбільш йому запам’ятався той день коли червоний прапор запломенів на рейхстазі 9 травня 1945 року. Іван Корчак був нагороджений медаллю „ За взятие Берлина” та іншими орденами та медалями. Повернувся він в рідну Ольшаницю весною 1948 року .

Війна | Переглядів: 272 | Дата: 04.05.2010 | Коментарі (0)

Знайома всім нам центральна вулиця села Бушеве. З лівої сторони – біла невеличка хатина. На чепурному подвірї привітні та всім нам знайомі Ольга Наумівна та Олексій Юхимович Донці. Проста сільська родина, одна з небагатьох, яка є свідком лихоліття 1941-1945 рр., тої далекої багатьом з нас та такої близької для них Великої Вітчизняної війни.

Ольга Наумівна, привітна, з посмішкою в очах та добрим народним гумором, розповіла нам про своє життя.

Народилася в селі Ольшаниця у 1927 році, в селянській сімї, де було пятеро дітей. Батько Ольги до революції служив у армії та повернувся тяжко поранений у голову. З трьох років, втративши рідну матір, пізнала вона всю радість дитячого та гіркого сирітського життя. Батько був добрим господарем, невтомно працював, щоб прогодувати дітей. Та у 1937 році батька було репресовано та розстріляно. Про це дізналася не одразу. Захоронений батько  в Биківні. Пізніше разом з односельчанкою Ліною Симоненко, яка також втратила там батька, їздили на їх могилу.

У 1937 році Ольгу забрали до дитячого будинку, у місто Бориспіль, який на той час був зразковим. Там перебували діти, які добре навчалися.

Війна | Переглядів: 202 | Дата: 04.05.2010 | Коментарі (0)

І от настало літо 1941 року. Ввечері для випускників дитячого будинку вихованці давали концерт, їм було вручено атестати та направлення на навчання у навчальні заклади. Ніч після випускного балу розрізав страшенний гул. Всі прокинулись від цього реву та двигтіння меблів. Пролинула перша думка, що стався землетрус. Та коли кинулись до вікон, то побачили, що по всьому небу зграями літають чорні літаки з білими хрестами. Все небо оповите чорним димом, на землю зі скреготом летіли бомби. Пізніше дізналися, що німецькі літаки бомбардували Бориспільський військовий аеродром та Київ.

Було це рівно о 4-й годині ранку. Вихованці дитячого будинку всі як один вискочили на вулицю, обгорнуті простинями. З дорослих поряд з ними був лише сторож та няня.

На безліч стривожених дитячих запитань, що ж сталося, сторож лише розводив руками, А няня почала плакати і вимовила „Не знаю діти, як вам сказати – просто літаки”. Всі розгублені та заплакані бігали по Бортницькому лісу.

А через одну годину по гучномовцю почули голос Левітана: „Товарищи! Ровно в 4 часа без объявления войны немецкие войска нарушили границу, Киев бомбили самолёты!”

Після виступу Левітана радіо мовчало. Всі плакали. Вихователі розвели дітей по класах. Потім по радіо виступив Сталін із запевненням: „ Не беспокойтесь. Мы страна сильная, врага победим!

Маленьких дітей до четвертого класу з дитячого будинку евакуювали на Алтай. А Оля тоді перейшла до шостого класу. Їх мали евакуювати у 2-у чергу та не встигли.

У Борисполі тривали страшні бої. Одного ранку у небі зявився аеростат із німецькими розвідниками. Після цього дитячий будинок, розташований за 6 км від Борисполя оточили німці. Вихованці бачили через просіку між Бортницьким та Боталінським лісами, який  страшний бій точився на дорозі Київ –Харків за 200-м  від будівлі інтернату .

 А з Чубинська від залізної дороги також наступали ще і ще німці по чотири в колоні, йшли вони шахматним порядком. Позакачувані рукава, на голові каски, автомати, штики… Було дуже моторошно від усіх цих бачень.

 Директор дитбудинку, до того весь час суворий, раптом став добрим, стривоженим і попросив дітей зайти до підвалу.

До дитбудинку наближалися німці і директор, мов вартовий став біля головного входу у будинок. Добре знаючи німецьку мову, він пояснив німцям, що це сирітський будинок. Німці дітей не чіпали, лише похарчувалися та стали вартувати дитбудинок. Дітям же вихователі повідомили, що у них друга влада, прийшли німці, наказали дітям вести себе покірно, скромно, спокійно, дарма не бігати.

Так жили в дитбудинку до Нового року. Зимової ночі одна з вихованок будинку втекла та передала лист від Ольги її старшій сестрі Сахно Ганні Степанівні. Після цього за нею до будинку прийшла середня сестра Паша та випросила Олю і ще двох дівчат з Ромашок та Острова забрати додому.

Війна | Переглядів: 228 | Дата: 04.05.2010 | Коментарі (0)

Під час війни Ольга Наумівна жила у своєї старшої сестри в селі Бушеве, у будинку поблизу водяного млина, на квартирі у сестри перебували німці. Одного з них Оля запамятала добре. Шоколад і всі солодощі німець віддавав сестриним дітям, собі залишав лише хліб і картоплю.  Село Бушеве радянські війська захопили 7 січня 1944 року. Ту ніч Оля згадує з особливим трепетом.                      Відчуваючи прихід наших військ, німці, що мололи у млині борошно почали роздавати його нашим людям. І сімя Сахно привезла додому на санях аж 5 мішків борошна. Сестра напекла коржиків, які заховали у чемодан та підвісили, щоб потім давати колядникам, а також напекла повні ночви пирогів.

Та до хати зайшли німці і забрали всі коржики. Раптом біля моста пролунав страшний вибух і німці почали втікати. На вулиці роздавалися постріли і всіх німців розстріляли наші солдати.

До кімнати зайшов військовий і запитав, а де та чорненька дівчина, що виглянула у вікно. А потім розповів, коли побачили німців хотів кидати гранату та побачивши у вікні дитину зрозумів, що у хаті і наші жителі. Так і напророкував він Ользі Наумівні, що тепер буде жити довго. Потім все село Бушеве було евакуйовано. Місяць точився бій із німцями. Оля з родиною була у родичів у Синяві. Так і врятувалася.

Завершила свою розповідь Ольга Наумівна словами:

                     „Усе для війни ми синів ростимо,

                       Не для траншей зеленіють поля,

                       До миру прагне вся земля.”

Немає нічого страшнішого на світі, як війна. „Тому завжди потрібно прагнути до миру”, - звернулася Ольга Наумівна до дітей.

Війна | Переглядів: 254 | Дата: 04.05.2010 | Коментарі (0)

Вони визволяли наше село

 Село Ольшаниця визволяли воїни 404 окремого кулеметного артилерійського батальйону ордена Олександра Невського і Червоної Зірки в кінці грудня 1043 і на початку січня 1944 року. Батальйоном командував Арсенідзе І.Т.

http://dikvik2009.ucoz.net/veteran/404batalion.jpg



























http://dikvik2009.ucoz.net/veteran/404batalion-1-.jpg
Війна | Переглядів: 241 | Дата: 04.05.2010 | Коментарі (0)

   Вони загинули за  визволення нашого 

                    села Ольшаниця  

                 

                              

1.   Антонов Олександр Сергійович

2.   Блінков Василь Степанович

3.   Бондаренко Іван Прокопович

4.   Воронов Панас Юхимович

5.   Гайфулин Тукташ

6.   Голубов Микола Васильович

7.   Герасимов Іван Іванович

8.   Дахов Герасим Давидович

9.   Єгоров  Костянтин Олександрович

10. Ємець Трохим Овсійович

11. Копацький Іван Спиридонович

12. Казаков Дмитро Михайлович

13. Круглов Олексій Іванович

14. Киричек Іван Якимович

15. Лисенко Іларіон Андрійович

16. Норець Михайло Тихонович

17. Рилко Михайло Йосипович

18. Сак Костянтин Семенович

19. Черних Пилип Йосипович

20. Числіцький Микола Васильович

21. Цекуренко Павло Сергійович

22. Ярош Микола Тихонович

Війна | Переглядів: 344 | Дата: 04.05.2010 | Коментарі (1)

http://dikvik2009.ucoz.net/veteran/arsenidze.jpg

Арсенідзе Іраклій Теофілович керував 404 окремим кулеметним артилерійським батальйоном ордена Олександра Невського і Червоної Зірки.

Уважаемые  красные следопыты 6 класса Ольшаницкой средней школы.

Я рад, что Вы продолжаете дело преждевременно ушедшего от нас Тихона Денисовича Токаря и все хотите собрать по больше материалов для музея боевой и трудовой славы.

По вашей просьбе сообщаю адреса с которыми имею переписку:

1. Полковник Худяков Иван Федорович, начальник политотдела 54УР-а: 392002, город Тамбов, улица Советская, дом 21, квартира 24.

2. Майор Щепкин Иван Алексеевич, мой заместитель по артиллерии: 141244, Московская область, Пушкинский район, пос. Заветы Ильича, улица Чапаева, дом 14.

3. Старший сержант, минометчик Борисенков Василий Сергеевич:603006, город Горький-6, улица М. Горького, дом 152, квартира 107.

4. Старший сержант-артиллерист Ромашов Павел Степанович:606073, Горьковская обл., Дзержинский район, пос. Решетиха. Улица Кирова, дом 22, квартира 23.

5. Старший сержант пулеметного расчета Муравьев Алексей Павлович:603038, город Горький 38, улицаКина, дом 118.

6. Старший сержант пулеметчик Хайкин Лев Давидович: 603006, город Горький, улица Володарського, дом 5, квартира 17.

7. Старшина – к-р пулеметного расчета Жигайло Борис Есеневич (сейчас полковник в отставке): 255530,город Фастов, улица Лисенко, дом 32.

8. Сержант-пулеметчик Есков Анатолий Алексеевич: 603028, город Горький-28, Московськое шосе, дом 82 – 27.

Большое Вам спасибо, что Вы выражаете сочувствие братскому народу Грузии по случаю стихийного бедствия, и спасибо Вам, что приход от самодеятельности хотите перечислить вфонд помощи и большое спасибо учителям, что они решили одновременный зароботок перечислить в фонд  пострадавших.

Я тоже перечислил в фонд пострадавшим месячную пенсию 150 руб.

С Комунистическим приветом  к Вам комбат 404 –го, почетний гражданин Ольшаници.

2.03.87.

Війна | Переглядів: 357 | Дата: 04.05.2010 | Коментарі (0)

http://dikvik2009.ucoz.net/veteran/shscepkin.jpg

Щепкин  И.А.

Дорогие ребята, посылаю Вам:

             1. Газету с фотографиями.

             2. Маршрут боевых действий Корсунь-Шевченковской битвы.

            3.Свою фотокарточку.

            Карточку поздравлений с праздником Победы.

Отвечайте, напишите как растёт сосновая Роща

Щепкин И.А.

23.04.87.

Війна | Переглядів: 264 | Дата: 04.05.2010 | Коментарі (0)

Выписка из дневника

Маршрута  боевых действий  УОУОПАБ в период ликвидации Корсунь-Шевченковской Немецко- фашистской группировки с 12 декабря 1943 года по 19 февраля 1944 года.

1.           Ольшаница Ракитнянського р-на Киевской области.с 12 декабря по 29 января 1944 года или ожесточенные бои имели большие потери фашистские войска. Но наши войска их разгромили и ваше село было навсегда освобождено от поработителей.

2.           Карапиши 30 января 1944 года.

3.           Мисайловка 2 февраля 1944 года.

4.           Тутка 2-------1944года.

5.           Богуслав 3 февраля1944 года. Ожесточенный крупный бой, наша артиллерия вела непосредственный неприрывный огонь по противнику и 3 февраля город был очищен.

6.           Карандища 3 февраля 1944 года.

7.           Ольховщ 7 февраля 1944 года.

8.           Яковка 8 февраля 1944 года.

                    Пешки 9 февраля 1944 года.
Війна | Переглядів: 223 | Дата: 04.05.2010 | Коментарі (0)

10.  Ситники 11 февраля 1944 года.

11.  Сотники 11 февраля 1944 года.

12.  Самородки 13 февраля 1944 года.

13.  Выгрась 14 февраля 1944 года.

14.  Стеблев 16 февраля 1944 года. Здесь я вел свою часть ночью в бурю обходим путем, без дороги и снегу было много. Вел по компасу, освещая компас и карту ручным фонарем. Судьба части зависела от моего умения и знаний. В трудных условиях вывести часть к указанному пункту (и не попасть к врагу) и в срок. Тем самым успели участвовать в разгроме Корсунь-Шевченковской группировки.

15.  Шендеровка  17 февраля 1944 года. Окончательный разгром. Корсунь-Шевченковской группировки.

16.  Хилки 20февраля1944года.

Війна | Переглядів: 239 | Дата: 04.05.2010 | Коментарі (0)

Стаття із газети „Маяк” 28 мая 1981года

 

Защищая свободу

На священной земле братской  Чехословакии храбро дрались многие наши земляки. Один из них – Иван Алексеевич Щепкин, житель поселка Заветы Ильича, ветеран Великой Отечественной.

... Этого высокого, статного, военной выправки человека благодарные односельчане сердечно приветствовали во главе колоны, шедшей 9 мая возложить цветы к памятнику В.И. Ленину и монументу погибшим героям-землякам. Грудь майора в отставке, классного артиллериста украшали 12 правительственных наград. А вечером я держал в руках три книги мемуаров однополчан Ивана Алексеевича, в которых можно было увидеть и его портрет, и прочесть несколько абзацев о ратном труде этого воина. Сам И.А. Щепкин, прошедший дорогами войны от Подмосковья до г. Кржановице, вел на фронте дневник, в который аккуратно и лаконично записывал весь боевой маршрут своего соединения. 392 населенных пункта и города земли  прошел с боями ветеран войны в составе отдельного пулеметного-артилерийского батальона 54-го укрепрайона. Посмотрите на снимок. Он сделал недавно, когда боевые друзья (все они дрались за свободу  Чехословакии) встретились, чтобы многое вспомнить, рассказать друг другу о дне сегодняшнем, о встречах с молодежью. Вот они, пятеро из тисячи освободителей: бывшие начальник политотдела 54-го укрепраена И.Ф. Худяков, начальник штаба Е. Ф. Довбыш и генерал-майор М. Т. Карначев (оба они в своих книгах высоко ценят боевые заслуги И. А. Щепкина), командир 404-го отдельного пулеметно-артилерийского батальона И.Т. Арсенадзе и, наконец, сам Иван Алексеевич, начальник артиллерии 404-го ОПАП.

На пожелтевших страницах его дневника – и описывания жестоких боев, в которых принимали участие пятеро друзей, и зарисовки братских встреч с жителями освобожденных селений, и рассказ о своих боевых товарищах. Сегодня – это ценнейшие документы истории, которые, несомненно, еще найдут отражение в мемуарах нашего земляка.

Иван Алексеевич Щепкин ведет сегодня большую военно-патриотическую работу.

Свыше 50 адресатов у героя нашего рассказа. Один из них, старый боевой друг генерал-майор запаса М.Т. Каранчев, прислав свою книгу, сделал на титульном листе такую надпись:

«Отважному артиллеристу, герою боев в Карпатах Ивану Алексеевичу Щепкину».

                                                                     С. Братухин.

                                            

 

 

 

 

Війна | Переглядів: 314 | Дата: 04.05.2010 | Коментарі (0)

1.   Автономов Михайло Григорович

2.   Барановський Антон Іванович

3.   Балацький Микола Тимофійович

4.   Бучацький Володимир Петрович

5.   Бойко Іван Денисович

6.   Боровиченко Григорій Васильович

7.   Бабич Терешко Гнатович

8.   Бобошко Іван Євтухович

9.   Балацький Іван Омелькович

10. Бабич Андрій  Андрійович

11. Бабич Ярихтей Андрійович

12. Березенко Іван Потапович

13. Бреус Матвій Іванович

14. Боровиченко Сергій Наумович

15. Божко Іван Семенович

16. Боско Степан Миколайович

17. Бебешко Петро Мусійович

18. Березовський Іван Павлович

19. Бирюков Антон Григорович

20. Бідний Василь Єфремович

21. Бабич Петро Андрійович

22. Веденко Анатолій Федорович

23. Веденко Василь Іванович

24. Веденко Іван Дмитрович

25. Везерський Лука Йосипович

26. Везерський Прокоп Нікіфорович

27. Везерський Іван Йосипович

28. Волошин Пилип Маркович

29. Волошин Юхим Маркович

Війна | Переглядів: 375 | Дата: 04.05.2010 | Коментарі (0)

30. Волошин Мусій Мартинович

31. Вдовенко Микита  Степанович

32. Везерський Михайло Антонович

33. Вдовенко Дмитро Маркович

34. Везерський Василь Маркович

35. Ганенко Григорій Васильович

36. Гончаренко Іван Семенович

37. Ганенко Сергій Отропович

38. Гордієнко Федір Петрович

39. Гузієнко Григорій Максимович

40. Гузієнко Зінько Захарович

41. Голубець Андрій Андрійович

42. Гончаренко Олександр Семенович

43. Гуменюк Павло Степанович

44. Гузієнко Микола Борисович

45. Головань Іван Євтухович

46. Гордієнко Іван Семенович

47. Гордієнко Григорій Якимович

48. Ганенко Василь Кіндратович

49. Гузієнко Олександр Тодосьович

50. Гузієнко Семен Пилипович

51. Денисенко Порфир Іларіонович

52. Денисенко Ілько Григорович

53. Денисенко Василь Матвійович

54. Денисенко Денис Іванович

55. Зінич Тимофій Іванович

56. Зінич Микола Микитович

57. Зінич Петро Пилипович

58. Зінич Юхим Пилипович

59. Зосименко Пилип Іванович

60. Загинайло Андрій Карпович

61. Ільченко Василь Тодосьович

62. Ільченко Герасим Антонович

63. Ільченко Андрій Васильович

64. Крупенко Григорій Абрамович

65. Кравченко Петро Петрович

66. Крупенко Іван Петрович

67. Кравченко Петро Іванович

68. Корчак Андрій Онопрійович

69. Корчак Сава Омелянович

Війна | Переглядів: 256 | Дата: 04.05.2010 | Коментарі (0)

70. Корчак Іван Кузьмович

71. Корчак Андрій Герасимович

72. Кириченко Петро Савович

73. Кононенко Йосип Андрійович

74. Кривенко Яким Андрійович

75. Корчак Олексій Євменович

76. Кривенко Іван Мефодійович

77. Кириченко Степан Гордійович

78.  Кухарський Іван Антипович

79.  Корчак Антон Омелькович

80.  Куряченко Василь Григорович

81.  Кисимес Явтух Терешкович

82.  Кривенко Микола Павлович

83.  Копиленко Петро Капітонович

84.  Корчак Омелько Овсійович

85.  Корчак Петро Костянтинович

86.  Костенко Михайло Павлович

87.  Колеснік Володимир Олексійович

88.  Кириченко Василь Ількович

89.  Корнієнко Микола Панасович

90.  Куряченко Олександр Якович

91.  Корчак  Омел’ян Мусійович

92.  Кухарський Олексій Гаврилович

93.  Литвин Федір Якович

94.  Литвин Степан Олександрович

95.  Литвин Михайло Федорович

96.  Литвин Микола Петрович

97.  Литвин Іван Олександрович

98. Лазаренко Петро Федорович

99.  Литвин Андрій Євтухович

100.Литвин Іван Євтухович

101.Мухомор Омелян Сергійович

102.Мухомор Василь Федорович

103.Мухомор Зіновій Ярихтеєвич

104.Мухомор Андрій Сергійович

105.Максименко Крисань Трохимович

106.Мисюра Андрій Захарович

107.Мухомор Іван Омелянович

108.Мухомор Василь Іванович

109.Максименко Кирило Тодосьович

110.Матвієнко Михайло Мелантійович

111.Матвієнко Віктор Васильович

112.Мухомор Назар Мефодійович

113.Михайлюк Григорій Панасович

114.Михайлюк Харитон Йосипович

115.Мухомор Павло Іванович

116.Назаренко Іван Микитович

117.Назаренко Карпо Гаврилович

118.Назаренко Іван Григорович

119.Некрич Павло Григорович

Війна | Переглядів: 249 | Дата: 04.05.2010 | Коментарі (0)

120.Ненужний Семен Гаврилович

121.Пономаренко Іван Якович

122.Пономаренко Євгеній Захарович

123.Пономаренко Марко Тихонович

124.Пахаленко Тодось Терешкович

125.Панченко Іван Іванович

126.Пилипенко Артем Герасимович

127.Пилипенко Василь Прокопович

128.Пономаренко Василь Андрійович

129.Павліченко Давид Оніфатович

130.Павліченко Семен Іванович

131.Павліченко Іван Якович

132.Приліпко Андрій Аврамович

133.Приліпко Микола Андрійович

134.Павліченко Микола Павлович

135.Плахотнюк Василь Андрійович

136.Павліченко Микола Олександрович

137.Плахотнюк Дмитро Савович

138.Павліченко Микола Никонович

139.Пилипенко Микола Юрійович

140.Приліпко Мусій Сакович

141.Приліпко Степан Сакович

142.Павліченко Іван Сергійович

143.Панченко Іван Нікіфорович

144.Павліченко Василь  Григорович

145.Плетій Костянтин Григорович

146.Павліченко Іван Тимофійович

147.Прокопенко Данило Ярихтеєвич

148.Пуценко Петро Іванович

149.Приліпко Михайло Сергійович

150.Пилипенко Михайло Онофрійович

151.Павліченко Микола Зінькович

152.Павліченко Микола Зінькович

153.Плетій Іван Іванович

154.Пуценко Петро Кіндратович

155.Пуценко Зінько Костянтинович

156.Павліченко Іван Оврамович

157.Павліченко Микола Прокопович

158.Приліпко Антон Григорович

159.Приліпко Микола Григорович

160.Пономаренко Лавро Захарович

161.Приліпко Карпо Тодосьович

162.Приліпко Григорій Карпович

163.Пуценко Павло Максимович

164.Пуценко Іван Максимович

165.Павліченко Микола Миколайович

166.Рисак Данило Прокопович

167.Рисак Григорій Тимофійович

168.Рипінський Павло Валентинович

169.Приліпко Олександр Дементійович

170.Рипінський Лукин Хилимонович

171.Рудзевич Іван Сергійович

172.Рисаченко Петро Стахович

173.Рисаченко Михайло Стахович

174.Скрипка Павло Соловейович

175.Скрипка Нікіфор Семенович

176.Скрипка Іван Оверкович

177.Скрипка Федір Харитонович

178.Скрипка Іван Харитонович

179.Скрипка Іван Ничипорович

Війна | Переглядів: 340 | Дата: 04.05.2010 | Коментарі (0)

180.Самойленко Юхим Микитович

181.Сокоровський Михайло Григорович

182.Скрипка Сергій Федорович

183.Скрипка Захар Наумович

184.Скрипка Іван Кузьмович

185.Скрипка Федір Іванович

186.Скрипка Роман Дмитрович

187.Скрипка Сава Павлович

188.Скрипка Герасим Тарасович

189.Скрипка Афанасій Соловейович

190.Скрипка Кузьма Зінькович

191.Соболевський Григорій Васильович

192.Соболевський Олександр Васильович

193.Скрипка Андрій Пилипович

194.Скрипка Микола Федорович

195.Танцюра Михайло Демянович

196.Ткалич Олександр Ількович

197.Фортуна Микола Васильович

198.Чередніченко Федір Ониськович

199.Чередніченко Григорій Ониськович

200.Чередніченко Тиміш Мартинович

201.Чередніченко Оксен Титович

202.Чередніченко Іван Полікарпович

203.Чередніченко Василь Васильович

204.Чередніченко Оніфат Федорович

205.Чередніченко Петро Мусійович

206.Чередніченко Іван Євменович

207.Чечеренко Степан Тарасович

208.Чечеренко Павло Сакович

209.Чередніченко Василь Юхимович

210.Чередніченко Семен Данилович

211.Чередніченко Ганна Семенівна

212.Чередніченко Олександра Семенівна

213.Числіцький Петро Гнатович

214.Числіцький Микола Володимирович

215.Шабатенко Григорій Леонтійович

216.Шабатенко Микола Григорович

217.Шевченко Мусій Тарасович

218.Шевченко Соловей Григорович

219.Шаровський Володимир  К.

220.Шевченко Яким Петрович

221.Шевченко Михайло Миколайович

222.Щербина Павло Петрович

223.Щербина Михайло Петрович

224.Щепановський Василь Якович

225.Щербина Іван Григорович

226.Школьненко Іван Стахович

227.Школьненко Семен Стахович

228.Яценко Андрій Іванович

229.Яценко Дмитро Максимович

230.Яненко Яків Тодосьович

231.Яненко Григорій Тихонович

232.Яценко Василь Максимович

233.Яценко Іван Пилипович

234.Бабич Лукаш   

235.Качанов Н.А.

Війна | Переглядів: 340 | Дата: 04.05.2010 | Коментарі (0)




Вони також воювали за Батьківщину

 

Історія партизанського загону „Іскра”   

За наказом штабу партизанського руху при Військовій Раді Воронезького штабу в першій половині вересня 1943 року був сформований партизанський загін „Іскра” на чолі з капітаном

Б.К. Бабенком. Велика група в складі 14 чоловік десантувалася на території Київщини. Ця група скоро виросла у великий партизанський загін, що діяв на території Таращанського, Рокитнянського, Богуславського та інших сусідніх районів.

До загону влилися і молоді хлопці з сіл Ольшаниці і Бушева. Після загибелі         Б.К. Бабенка, народних месників очолив Г.С. Кулаг ін.

В січні 1944 року загін з’єднався з Червоною Армією. Тоді ж було сформовано новий загін, який одержав завдання діяти в тилу противника на території Станіславської області. В кінці квітня партизани перейшли лінію фронту в районі Богородчан, і почали свої бойові дії. У ході боїв група партизан вийшла на хутір біля села Маняви Богородчанського району   Івано-Франківської області. Тут їх схопили бендерівці і розстріляли.http://dikvik2009.ucoz.net/veteran/iskra.jpghttp://dikvik2009.ucoz.net/veteran/iskra-1-.jpg

З того часу пройшло 66 років. Трудящі Прикарпаття вирішили увіковічити пам’ять тих, хто загинув під Манявою у боротьбі за їх щастя. Імена чотирьох товаришів вдалось встановити.                                                   Це – Тамара Яківна Полякова,            Петро Юхимович Семиненко,        Микола Петрович Литвин і                   Павло Артемович Яременко з нашого району.

У кінці жовтня 1946 року відбулося перезахоронення останніх партизан і відкриття їм пам’ятника в Маняві.

На запрошення партійної організації Манявської восьмирічної школи на відкриття пам’ятника їздили матері загиблих Е.К. Семененко, М.Г. Литвин, Я.М. Яременко, брати й сестри, колишня десантниця партизанського загону В.І. Соколова.

Війна | Переглядів: 639 | Дата: 04.05.2010 | Коментарі (1)

Відносились непогано. Їли разом однакову їжу з господарями. Але працювала дуже важко. Доїла 25 корів і доглядала 30 свиней, а також працювала на полі. Давала кожен день 7 бідонів молока. Працювали на полі і самі господарі. Часто пригощали кавою, цукерками. Одного разу почалась страшенна (бомбешка). Згодом на хутір увійшли американські воїни. Зі мною була ще одна дівчина з Полтавської області. Американці сказали, щоб ми збирались. Господарі дали нам з собою на дорогу взуття, одяг, солодощі, гроші. Збирали наших по всіх хуторах і поселили в гуртожиток, де за нашими доглядали американці. А потім сказали, щоб добирались додому, як могли. Добрались до Берліна. Дізнались, що товарняк везе до Варшави (Польща) камінь. Начіплялись на нього і доїхали до Польщі (містечка назви не памятаю), щоб було, що їсти, міняли одяг, що дала хазяйка, на їжу. В цьому містечку дізнались, що товарний поїзд їде в Білу Церкву. Знову на нього начіплялись і доїхали до Білої Церкви. По дорозі негативно до нас ставились радянські солдати. Скидали з вагонів, крали речі. З Білої Церкви лишилось доїхати до Ольшаниці, а потім пішки до Таращі, а потім до Луки. Після війни я вийшла заміж. Чоловік був військовим, потрапив в полон і був відправлений в Німеччину в місто Кассель. Працював в доменних печах, в крематоріях, де спалювали радянських людей.

Війна | Переглядів: 351 | Дата: 04.05.2010 | Коментарі (0)

                   Спогади про Сахна Василя Пишновича
   жителя с. Бушеве,
 який
  загинув у бою за Маріуполь

  Він поліг у бою за Маріуполь…

…Літо 1943 року.  Ворог розбитий  на Курському виступі. Розгромлені  його  угруповання  в Донбасі. Успішно розвивається  наступ на оточення противника під  Таганрогом.

У ніч з 29 на 30 серпня  загін  бронекатерів і великих морських мисливців з морською піхотою, залишивши Єйськ, вирушили  курсом на північний захід. Їм належало  подолати близько 100 кілометрів і потай підійти до берега у районі рибальського села Безіменне, що в 25-ти кілометрах на схід від Маріуполя, зробити висадку десанту і, розгромивши ворожий гарнізон, перелізати дорогу

Таган-рог-Маріуполь, по якій німці відводили свої тили і діючі військові частини.

У рейді морем брав участь і Василь Пилипович Сахно. Синявець, котрий закінчив перед цим курси підготовки складу Чорноморського Військово-Морського флоту місті Боржом і у чині молодшого лейтенанта морської піхоти командував  одним  із зводів 384-го батальйону.

 Висаджуватися доводилося  по груди  у воді. Ворог відкрив огонь із п’яти кулеметів, коли моряки були вже на березі.

-         А, проспали, гади! – закричав Сахно.

Разом зі своєю штурмовою групою Василь рухався до центру села, де німці намагалися організувати  кругову  оборону і відгризалися шквалом вогню з вікон будівель і городів. Але офіцер влучно стріляв з ручного кулемета. Таким же нещадним був натиск усіх моряків. Незабаром паніка охопила ворожий гарнізон. Запалали автомашини, тягачі, підводи. Під удар моряків потрапили у безіменному транспортні колони, що їх противник відводив на Маріуполь.

 До двох годин ночі штурмова група молодшого лейтенанта В. Сахна, зламавши опір фашистів, вийшла на північну окраїну села. Оточення і знищення противника було завершено. Як загадував учасник тих незабутніх подій полковник у відставці І. Чапаєв, всього було знищено тоді понад 200 солдат і офіцерів, спалено 220 автомашин і тягачів, 45 підвід, убито близько 100 коней, підірвані 3 склади…

Василя Сахно командування представило до нагородження орденом Червоного Прапора. Але одержати його не судилося. 9 Вересня 1943 року 384-й батальйон  висадився десантом у тилу  противника на захід під Маріуполь. В жорстоких боях на підступах до порту молодшого лейтенанта було смертельно  поранено…

Колишній моряк, товариш по службі Василя Сахна

 К. Ліпілін розповідав, що для того, аби взяти  участь у бою за Маріуполь наш відчайдушний земляк утік з госпіталю, адже у вищеописаному бою його вже поранили в плече.

Коли в. Сахно  і ще його трьох побратимів  командир  батальйону  запитав: „А зможете воювати?” Вони відповідали: „Колиб не могли, то з госпіталю не втекли.”. „Якщо так, то  ховайтеся , бо за вами  вже „швидка” приїхала”. Медики повернулися ні з чим, а Сахно з десантниками пішов на Маріуполь. На жаль, цей бій для нього був останній. У ту пору Василю Пилиповичу йшов  тридцять  перший рік…

 

Війна | Переглядів: 243 | Дата: 04.05.2010 | Коментарі (0)

Спогади

Ветерана війни

Кузнєцової Софії Собімовни,

жительки Чернівців,

прабабуся учениці 6 класу

                                              Кривенко Євгенії

В мене є прабабуся Зося якій 6 травня виповниться 82 року.

Коли прабабуся закінчила 5 класів почалася велика війна. ЇЇ батька забрали на фронт , а мати залишилася з 5 дітьми на руках. Жили вони тоді в  Білій   Церкві, біля річки Рось. В окупації жити було дуже тяжко.

Прабабуся зі своєю мамою ходили по селах пішки, і міняли різні речі на їжу.  Коли забирали молодь  у Германію на роботу забрали прабабусі брата.

Він двічі тікав, а потім його зловили поліцаї сильно побили і вивезли в Германію.

Коли прабабусі виповнилося 14 років вона пішла у німецьку столову працювати посудомийкою. І майже через рік по дорозі до дому її схопили поліцаї, і в товарному вагоні з іншою молоддю, відправили в Германію. Там вона працювала у хазяїна , виконувала всі  господарські  роботи, а брат  працював на заводі. Коли радянські війська  ввійшли в Германію прабабуся з іншою молоддю під час обстрілу перебігли лінію  фронту  і добралися до своїх.

До кінця війни  бабуся працювала  в військовій столові, де годували радянських військових. День перемоги бабуся зустріла в Германії   
Війна | Переглядів: 248 | Дата: 04.05.2010 | Коментарі (0)

                                          Спогади

про Велику Вітчизняну війну 1941 -  1945 років

ветерана Корсунової Олександри Володимирівни

Щойно розпочалися довгоочікувані канікули і теплого весняного ранку ми, шестикласники Ольшаницької ЗОШ І-ІІІ ступенів, почимчикували до оселі ветерана Великої Вітчизняної війни Корсунової Олексадри Володимирівни. Бабуся учениці Кривенко Є. люб’язно накреслила нам маршрут, по якому й рухалися та дісталися будинку біля залізничної станції.

Зайшовши до кімнати, побачили привітну та трохи стривожену і здивовану нашим візитом стареньку жінку. Дізнавшись мету наших відвідин бабуся замислилася – сумно звела брови. Перед нею з пам’яті постали ті страхітливі роки війни. Далі повільно повела розмову про себе...

Народилася Олександра Володимирівна  на Харківщині у 1920 році. Батько Володимир та мама Наталія були дуже добрими, надзвичайно працьовитими та порядними людьми, турботливо дбали про своїх трьох дітей. Свою відкритість і доброту Олександра винесла із рідної сім’ї,  в якій взаємоповага і любов панували над всіма іншими можливими пріоритетами.

Разом із своєю сім’єю пережила Олексадра і тяжкі роки голоду. Згадує, як люди ходили на поле до скирт, трусили із соломи зерно, полову, їли листя вишні, копали мерзлу торішню картоплю, пекли з неї млинці. Їли жаб, горобців, дохлу конину, коріння реп’яхів. Батько на той час працював у колгоспі, а Олександра жила на квартирі біля школи. І от одного разу тато приїхав і сказав: „Кидай школу, бо в мене немає чого привезти”. Так і закінчила 7 клас.

Виживши після страшного голоду вступила вчитися до Луганської фельдшерської школи, яку закінчила у 1938 році.

Прекрасна пора юності. Перше кохання, заміжжя, улюблена робота – справжнє відчуття щастя. І тут, 22 червня 1941 року, чорна вість: фашистська Німеччина віроломно напала на Радянський Союз.

Вранці прийшли військові і наказали збиратися. Шматок хліба, сала – і пішла в армію. ЇЇ та чоловіка відвезли в Казань. Потім чоловіка залишили в Казані, а Олександру привезли у другу частину на фронт.

Працювала на передовій фронту, приймала та розподіляла поранених, визначала кому надати першу допомогу, кому другу. Моторошно було дивитися, коли  на полі бою гинули   солдати – молоді хлопці, життя яких обірвалося від ворожих куль. У ту мить хотілося втекти, десь забігти, щоб цьому нарешті настав кінець та оговтувалася від думки, що живим потрібна її допомога. Для вбитих викопували яму і хоронили, зверху замість хреста ставили палицю з надписом.

Олександра пройшла багато фронтових доріг, під кулями виносила поранених з поля бою, лікувала їх в бойових умовах у землянках та палатках.  

Одного разу, збираючи поранених на полі бою, знайшла непритомного, тяжко пораненого воїна. Звернула увагу на те, що він був одягнений не так, як всі інші солдати. Лікарі пророкували, що  від такого поранення він не виживе. Та Олександра не здавалася, сама ретельно за ним доглядала, робила перев’язки. А коли загроза смерті зникла, воїн прийшов до тями і, з’ясувалося, що він генерал Радянської Армії.

Якщо німці підходили ближче, то наше пересувне медичне містечко змушене було відступати. Та одного разу на фронті, на Луганщині, потрапили в оточення. Після визволення нашими військовими із оточення працювала в госпіталі. Радісну звістку про закінчення війни почула в Німеччині.

Вона не ходила з автоматом на переваги в атаку, але виносила поранених під пекельним обстрілом з поля бою та наближала перемогу над фашизмом за родом своєї потрібної, дуже відповідальної під час Великої Вітчизняної війни служби. Доглядаючи за пораненими Олександра виявила зразки стахановської роботи.

У 1945 році Корсуновій вручено „Служебный отзыв на красноармейца Корсунову А.В. ” із грифом „Постоянное удостоверение вручено. Документ засвідчує, що під час Великої Вітчизняної війни товариш Корсунова О.В. проходила службу в рядах Червоної Армії. Відмінниця бойової і політичної підготовки. Дисциплінована. Взірцева у побуті, ініціативна, старанна, чуйна.

Бойові заслуги Олександри Володимирівни Батьківщина оцінила орденами Вітчизняної війни ІІ степеня, багатьма медалями, й зокрема „За перемогу над Німеччиною у ВВв у 1941-1945 рр.”

Після звільнення з армійських лав чоловік запропонував переїхати в село Ольшаницю, де проживала його сестра. Та чоловік був тяжко хворий на туберкульоз і невдовзі помер.

Потім майже чотири десятиріччя працює в Рокитнянській та Ольшаницькій лікарні в половогому будинку. Щодня на її очах народжувалося нове життя. Та Бог так і не подарував їй самій щастя материнства. Тому все своє життя віддавала іншим.

У 1986 році, коли весь світ сколихнула звістка про вибух на Чорнобильській атомній електростанції, без вагань одразу ж поїхала туди, де була так потрібна її допомога.

15 травня 2010 Олександрі Володимирівні виповниться 90 років.

Пильно вдивляємось в очі старенької. Душа проймається болем і гордістю за її великий подвиг. Тихенько залишаючи кімнату, подумали, що ніколи не минемо цієї жінки, „Яка схиляється... на провислому „дроті літ”, бо їй так хочеться з дітьми поговорить.”



Війна | Переглядів: 418 | Дата: 04.05.2010 | Коментарі (0)

Спогади

очевидця ВВв 1941-1945рр

Фещенко Ольги Єрезмівни

                                                                                  Жительки с. Ольшаниці



      Я народилася у 1915 році. Ми жили на станції у Карпатах. Матір звали Олександра, а батька Єрасим. Потім коли почалася війна, їх викликали. Мене виховували сестри: Іра, Христя і Аня. На війні в мене померло два племінника. Я вміла трохи говорити по німецьки, бо нас учили в школі. Я закінчила 7 класів. Деякі німці були хороші. Одного разу якось до нас зайшов німець, тай каже: „Я не хочу з вами воювати”. І ще у нас був комендант німець, не поганий, нікого не зрадив. Нам німці нічого поганого не робили, навіть охороняли. Я в колгосп ходила коли не було чого робити, а я робила на станції воєнним касиром. Пережила голодомор у 16 років. Сестри вчителювали і за це їм давали трошки хліба. Я приїхала в село Ольшаницю до баби Олени і діда Нікіфора. У мене чоловік був Джордж і було в нас двоє дітей, одна в Чехословаччині Ліля, а син в селі Ольшаниці Олег. Я стала свідком, коли моя подруга бігла до мене, а її вбили з літака. От такі мої спогади про війну.  


Війна | Переглядів: 362 | Дата: 04.05.2010 | Коментарі (0)

Спогади

учасника Великої Вітчизняної війни

Денисенка Василя Івановича

 

Денисенко Василь Іванович народився 29 грудня 1923 року в селі Ольшаниця. В сімї крім нього було ще двоє дітей. Василь Іванович памятає роки, коли радянська влада проводила політику НЕПу. Панську землю роздавали кожній сімї. Вони отримали 4 десятини і були дуже щасливі тим, що, нарешті, мають землю, а це було в той час величезним багатством. Але склалося так, що в 1926 році помер батько і мати залишилась з трьома дітьми сама. Сімя мала конячку, віз. Тому обробляли землю, сіючи на ній гречку, просо, жито, пшеницю і потроху ставали на ноги. В1928 році розпочалася колективізація. Землю знову забрали, худобу забрали і розпочалися страшні, голодні часи.

 ... 1932- 1933 роки. Голодно і холодно в хаті.  Картоплинка, знайдена в мерзлій землі, була найкращим делікатесом. На їжу йшли і буряни, і зелені вишні. Люди вмирали одне за одним. Кожного дня померлих звозили на кладовище, ховали в одну могилу... На щастя, сімя голодовку пережила. Та попереду – нове лихо і розпочалася Велика Вітчизняна війна.

   Василь Іванович в той час був пастушком у колгоспі. Коли німці підступили до села, всю колгоспну худобу зібрали і погнали на Канів, далі до Черкас, потім – до Полтави, де і залишили. Самі ж на підводах повернулися додому, де в той час уже порядкували німці.

   Як багатьох односельців, Василя Івановича забрали до Німеччини. За намагання втекти, посадили до вязниці, сильно били, їсти практично не давали.

   Потім був табір, де мав свій номер на полосатій „робі”, як і всі інші працювали розпиляючи дрова.

   Через деякий час, виснажених їх, перевели до якогось поміщика, де працювали в його господарстві на різних роботах. В цього хазяїна була єдина радість і картоплі можна було їсти стільки, скільки хочеш.

   Неволя тривала аж до 1945 року, коли наші війська гнали німецьку армію з нашої землі. Радості не було меж. Всіх юнаків, хто був здатен тримати зброю, призвали в армію і відразу – на передову. Бойове хрещення пройшов біля Балтійського моря в місті Сопот. Потрапив у спецпідрозділ, роту ПТРівців, де був другим номером біля ПТР. Згадується, як зовсім юні, необстріляні бійці форсували Одер, як, не боячись куль, що свистіли навколо, кидались в атаки. Під час форсування Одеру, був поранений і відправлений спочатку в польовий госпіталь, а потім в тил у м. Горький, пізніше – в м. Павлов, де пролікувався 4,5 місяці.

   Звістку про перемогу застав у м. Мінськ в санітарному поїзді. Сльози текли по неголених щоках, але то були сльози радості. Адже закінчилась ненависна війна, що принесла скільки горя на нашу землю, що забрала мільйони людських життів, що покалічила долі людські.

    Зараз Василь Іванович проживає в селі Ольшаниця разом із дружиною Ганною. Має трьох дітей, внуків, які дуже люблять свого дідуся і просять іноді розповісти якусь історію із свого життя. От тільки очі тоді стають у дідуся сумні – сумні, а ще про ті далекі історії нагадує осколок, що так і залишився назавжди в лівій нозі ветерана.
Війна | Переглядів: 413 | Дата: 04.05.2010 | Коментарі (0)

dikvik
created by dikvik@group
Вхід на сайт
Цікаві факти
Прогноз погоди
Рокитне
Календар подій
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Новини
Навчальні заклади

Рокитнянський районний ліцей
Рокитнянська ЗОШ # 1
Рокитнянська ЗОШ # 2
Рокитнянська ЗОШ # 3
Рокитнянська ЗОШ # 4
Рокитнянська ЗОШ # 5
Житньогірська ЗОШ
Насташівська ЗОШ
Ромашківська ЗОШ
Синявська ЗОШ
Маківський НВК
Острівський НВК
Шарківський НВК
Бирюківське НВО
Запрудянське НВО
Савинецьке НВО
Телешівське НВО
Рокитнянський професійний ліцей
Центр дитячої та юнацької творчості

Корисні посилання
http://www.mon.gov.ua/ http://www.mon.gov.ua/   http://www.mon.gov.ua/
Корисна інформація

Телепрограма

Курсы наличного обмена на сегодня

Перекладач

You Tube
Захист прав дітей
http://www.a-strada.org.ua/ http://www.a-strada.org.ua/